Багато чудес бачив я у своєму житті і навіть вважав, що мене уже нічим не здивувати. Ба ні. Просто в центрі Києва, можна сказати, в колисці давньоруської цивілізації, на Подолі, розростається не днями, а годинами восьме чудо світу.
Місто у місті, фортеця, акрополь. Сади Семіраміди відпочивають. Піраміда Хеопса – ніщо у порівнянні зі звичайним гаражним кооперативом у промзоні між вулицями Фрунзе та Новокостянтинівською. А назва у кооперативу яка співуча – „Чайка”! 
Хто ще не був – раджу завітати. Якщо ви мешкаєте не в Києві, то не пошкодуйте часу і грошей – спеціально приїдьте. Окрім чудес надсучасної архітектури, ви зможете побачити ще багато дивовижного і навіть дешево та вигідно замовити всілякі речі-послуги. Мій товариш першим відкрив для себе „Чайку” кілька років тому і тепер там живе. Вчора він запросив мене до себе в гості. Охорона ретельно нас перевірила і пропустила на територію. Спочатку усе було як у звичайному гаражному кооперативі – іржаві двері до боксів, розібрані авто, розкидані будівельні матеріали.
Проте з першого погляду кинулось у вічі, що двері до гаражів є і на другому поверсі цієї заплутаної величезної споруди. Як мали би туди діставатися автомобілі (сходами, чи що?) – така ж загадка, як і все, що пов’язане з „Чайкою”. На одному із боксів навіть висить поштова скриня. У автомобілів, можливо, теж є душа, і вони потребують спілкування.
Проте, чим далі ми продираємося катакомбами „Чайки”, тим більше я розумію, що гаражі тільки здаються гаражами, а справжня їхнє призначення інше. Товариш пропонує мені дешеве пальто і заводить у підвальний цех, де над швейними машинками схилені десятки жіночок і чоловіків. Справжній тобі підпільний ВІДІВАН, ВОРОНІН чи навіть ПАКО РАБАН? Правда, виявляється, що пальта подорожчали – електрика дорога.
Усю дорогу мене непокоїть дивний гул, від якого здригається земля. Товариш пояснює, що це працюють місцеві дизельні електростанції. Ми забрідаємо у якісь переходи, тунелі, підіймаємось на другий чи навіть третій поверхи. Кілька гаражних боксів відчинені і я розумію, що там живуть не машини, а люди. Товариш пояснює, що це чи то гуртожиток, чи готель. Тут живуть місцеві робітники, у яких чи то нема грошей на інше житло, чи паспорти забрали.
В інших гаражах працюють офіси. Тут пропонують усе що завгодно. Тюнінг, кондиціонери, автосервіс. Найдивовижніше, що у кожного гаража є своя поштова і електронна адреса, причому різні. Є стаціонарні телефони. В гаражах постелений паркет, зроблений євроремонт. Є навіть кухні і пісуари. Товариш живе у майже спартанських умовах. Спить на диванчику. Коли йому потрібне світло, він бере каністру, йде на найближчу заправку, купує дизпаливо, заправляє свій агрегат і електрика з’являється у всіх його 15 гаражах. На першому поверсі у нього автомобільний бізнес. Податків він нікому не платить, крім якогось Івана Івановича, голови гаражного кооперативу. У того тут гаражів найбільше – на 5 тисяч квадратних метрів. Там і СТО, і пилорама, а що не зайняте – здається під склади по 10 доларів за квадратний метр. Майже задарма, але разом – не хило виходить. Враховуючи, що все це без податків, не так уже й погано. Зараз Іван Іванович збирає по 500 доларів з гаража на суд – гаражі нібито хтось хоче відібрати. А як же відібрати, коли товаришеві особисто Іван Іванович видав довідку, що той є власником своїх 15 гаражів. Інших документів у товариша нема. Я уже починаю за нього непокоїтися. Товариш вклав у будівництво 100 тисяч доларів. В результаті зостався без копійки. Від нього пішла дружина. І тут – маєш. Якийсь Іван Іванович, якась дивна гаражна афера... Товариш попри все залишається спокійним. Кілька років тому, за його словами, на місці гаражного бізнес-центру було озеро, ріс очерет і літали справжні качки. Ця земля належала меблевому комбінату, і меблевики збиралися побудувати тут собі гаражі. Вибили дозвіл мерії, навіть запросили будівельну контору, де Іван Іванович був прорабом. Проте гроші ніяк не знаходились і качки мирно плавали далі. Аж поки Іван Іванович сам не позичив десь грошей, не пробив через райадміністрацію дозвіл на будівництво гаражів для малозабезпечених подолян і не змеліорував ставок. Будували гаражі, хто як може і як уміє. Без дозволу. Іван Іванович казав, що нічого страшного, він владнає, у нього зв’язки. Квитанцій про сплати не видавав ніяких, крім як по 3500 гривень членського внеску. Казав, що цього досить, а якщо все проводити через бухгалтерію, будуть проблеми з податковою. Оскільки гаражі будувалися для „неімущих”, податки за землю ніхто не платить, а сама земля взагалі дісталася задарма. Тому і бокси недорогі.
Жодного зібрання так званого гаражного кооперативу Іван Іванович за весь час не провів. Кілька разів для того, щоб пояснити причини збору грошей скликав кількох зі своїх „інвесторів” на робочу нараду.
Останнім часом Іван Іванович почав ходити між гаражів і пропагувати революційні настрої. Мовляв, меблевий комбінат купили люди зі зв’язками десь високо і хочуть забрати землю, а гаражі знести. Більше того, вони вже виграли в суді. Іван Іванович переконаний, що суд у Києві купили і тепер збирає з пайщиків гроші, щоб купити Суд Верховний.
Кількох своїх прибічників він переконав аж до такої міри, що ті у разі юридичної поразки пообіцяли взятися за зброю. І тут з’ясовується, що до Іван Іванича зверталися нові власники меблевого ще рік тому і пропонували ошуканим членам кооперативу компенсації, ще й немалі… Правду кажуть, що інформація – найдорожчий товар. От тільки Іван Асаулюк, колишній прораб, а тепер ДИРЕКТОР, вирішив самостійно торгуватися та й ціну собі набивати. Моєму товаришеві це звісно не сподобалося і почав він самостійні пошуки контактів із новими власникми КМК. Словом, за товариша причин хвилюватися нема. З ним усе буде добре. Залишається сподіватися, що і решта кооператорів підуть його шляхом. І кров на догоду інтересам Івана Івановича не проллється.
